йому самому було неясне багатьома своїми сторонами і в якому він іде напомацки, плучаючись між фантастичним розвязаням, як у оповіданнях „Дев'ять братів“ і „Кармелюк“, та ідилічним, як у російському оповіданні „Пройдисвіт“. Він знає, проти чого треба протестувати, але як і в які форми, в які образи той протест уложити — це йому самому була „темна вода во облацѣхъ небесныхъ“…
Взагалі з протестантами М. Вовчкові не щастило, скоро він сходив з кріпацького грунту. Бачучи кругом себе панування лиха, надсильства й инших обставин, що руйнують людське життя чи то громадянське, чи особисте, автор знає, що без протесту вони не обходиться, що протестанти мусять нарождатися. І він пробує малювати протестантів, але що то за бліді, невиразні фігури, яким неземним духом тхне від їх! Одразу видко, що не з живого життя автор вихопив їх, а викохав у теплиці власних думок і не зміг дати їм плоти і крови. Кармелюк — це ще найвиразніша з протестантів фігура, бо він принаймні ясно окреслив свої відносини до фактів, поставив собі мету — наївну, грубу, витесану сокирою недосвідного розуму, але все таки мету. У инших і того нема і через те вони ще блідші. Такий Семен Палій („Не до пари“) з його невиразними думками про те, „як у світі жити“, „як люде живуть у світі“, з його сумом нерозвіяним та неясними ідеалістичними поривами. Такий Яків Чайченко („Три долі“), натура в великій мірі загадкова та ледві чи за обставин селянського життя й можлива. Такий Павло Чорнокрил, якась бліда лялька,
