села стоїть, але самій „сестрі“ то світ не аби-який. Усі оті турботи небувалої людини, оті страхи перед чужою стороною, неймовірність до незнайомих людей, туга за родом — все це переказано надзвичайно живо, гарно й артистично. Так само не промине для вас без болю та глибокого спочуття обвіяний чарами смутку і справжньої поезії образ Одарки (оповідання „Одарка“), тієї стоптаної „пахучої квітки“, що перед смертю „все було просить: тітко-серце, одчиніть віконце й двері, нехай я світу божого побачу, нехай подивлюсь у свою сторону“ і як найбільшої милости бажає, щоб тільки од вікна її не відганяли. І це легко зрозуміти: там, у тій стороні — „мій батько й мати живуть“, там усі споминки, там осередок усього, до чого душа лине і чого бракує цим людям на чужині. Для кріпаків часто найстрашнішою здавалась розлука з рідним селом, бо, викинуті з звичайної обстанови, вони почували себе вже зовсім безпорадними. І в сфері родинній, — певна річ, там, куди не сягала панська рука, — Марко Вовчок здатний був навіть на ідилічні малюнки, зразки яких бачимо в оповіданнях „Сон“ або „Чумак“. Але напевне найлюбіший М. Вовчкові образ — це жіноча постать, тиха, покірлива, терпляча, довірлива та любляча, що на всяку жертву піде і все простить коханій людині, кожному слову її віри діймає, не впадаючи в роспач та зневірря. Параска („Не до пари“), Маруся („Три долі“), „Галя ( Від себе не в втечеш“), Маруся („Кармелюк“) — усі переняті одним духом безмежної саможертви й довірливости до своїх любих людей, та мало і не в кож-
