Сторінка:Рада. 1907. №№206-208,210,211. Сергій Єфремов. Марко Вовчок.pdf/36

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
Марко Вовчок.
VII.
Кінець[1].

Звичайно, коли ви спиняєтесь думкою коло якого-небудь визначнішого письменника, перед вами уявки встає ціла юрба живих образів з його творів і довгою низкою проходять вони вам перед очима з усіма своїми рисами, вдачею, добрими чи лихими прикметами, — з усим тим, що ми суммуємо в одному слові: індивидуальність. І що дужче вміє письменник індивидуалізувати своїх персонажів, то виразніше вони стають перед вами. Остаючись в межах українського письменства, досить вам, напр., пригадати ймення д. Нечуя-Левіцького, як перед очима пройде цілий ряд образів з його творів: тут будуть і Кайдаші, і баба Параска з Палажкою, рибалка Панас Крут, Джеря, бурлачка Василина, Онися Мосаковська, Дашкович із Воздвиженським, Лемішковський з Сарединським; навіть така мізерна фігурка, як Бубка, знайде тут своє місце… Кожен образ потягне за собою низку відповідальних сцен, де нейтральними фігурами будуть згадані особи, і все це стоятиме перед вами рельєфно, випинаючись на ввесь зріст свій. З Марком Вовчком справа стоїть не так, і це залежить од його таланта, що має свою оригинальну вдачу. В його творах не шукайте дужих індивидуальностей, різко обчеркнутих рукою художника, так що особисті риси і прикмети їхні мимоволі випадають вам у пам'ять і глибоко там залягають; од його не вимагайте артистичних портретів, тоб-то типично змальованих особ з глибокими індивидуальними рисами. Марко Вовчок на це не був майстер — малювати такі портрета, індивидуалізувати своїх героїв. Це, я сказав би, гуртовий талант, співець тих невиразних і в житті, дрібненьких, сірих істот, що дають тільки фон життю, на якому (фоні) виріжняються більші, різко обчеркнуті фігури. Це поет юрби, беручи це слово не в звичайному вульгарному розумінні, а в тому, що художник нахильний більше до того, щоб вибірати для власного вжитку риси спільні у всіх членів данного гурту і тими спільними рисами характеризувати своїх героїв, частіше героїнь. Як мало Марко Вовчок дбає про індивидуальні риси, видно з того, що, напр., героїня оповідання „Сестра“ не має навіть власного ймення, — вона просто „сестра“, просто „молодиця“,

  1. Див. „Рада“ ч. 210.