вав, що Вовчкові оповідання „стануться з часом основою словесности нашої народньої“, — справедливо, бо це вже справдилось.
Щоб призначити М. Вовчкові справедливе, по заслузі, місце в історії українського письменства, не треба з одного боку спускати з очей історичної перспективи, а з другого — конче пам'ятати зазначену особисту рису його таланта, як таланта гуртового. Коли Марко Вовчок виступив із своїми оповіданнями, то на полі української художньої прози у його був один тільки серйозний попередник — Квітка, з його добродушним, але неясним у громадських справах світоглядом та сантиментальними моралізуваннями. Отже легко зрозуміти, що Вовчкові оповідання, які виявили високий зразок української прози, запашної, перенятої усіма прикметами щиро-народної мови, з гуманним, визвольним — та ще під час останньої баталії з кріпацтвом — змістом, що ці оповідання повинні були провести глибоку борозну в серцях сучасників. І що вони це зробили, видко не тільки з оцінки, яку дали їм сучасники, але і з того впливу, що можна вислідити у творах навіть пізніших письменників українських. Стиль і манера Марка Вовчка проклали собі твердий шлях у нашому письменстві і пробиваються досить дужою течією навіть тоді, коли автор зійшов з української сцени. І з цього погляду „Народні оповідання“ справді таки сталися „основою“, на якій снується поткання нашої літератури, або — здоровим зерном, з якого повинна і добра рослина вийти. Але це іменно зерно, — не зеніт, а схід сонця; не апогей творчої сили, а тільки-но її початок. „Народні оповідання“ — це перший ступінь на полі художньої прози того народа, що почув свою силу і має непереможну потребу виявити їх в творах людського духа.
Першим ступінем вони були і для самого автора, та на превеликий жаль для його сталися вони й останнім, що зовсім не дає повної картини того, як зростає і вбірається в силу письменницький талант. Щоб ілюструвати свою думку, я спитаю читача, що було б, скажемо, з Тургенєвим, як би він, появивши на світ „Записки охотника“, на тому заговів і не пішов у-гору шляхом розвитку своєї творчої сили? Видима річ, російське письменство позбулося б величньої фігури, слави своєї й гордощів, придбавши натомісць просто талановитого автора цікавих нарисів, особу другорядну в письменстві, що викликала б інтерес більше з історично-літературно-
