ді, як почали вони жити нарізно, втратили запашну поезію попередніх і натомісць нічого не придбали.
Я, певна річ, не встоюватиму за деталі цього процесу, що коротенько тут накидав, але що в загальних рисах він був іменно такий, та инакшим і бути не міг — на це маємо певні біографичні докази. З фактів біографії Марії Олександровни, — беру тільки її, бо тепер вона заступила перше місце в дуеті, — та почасти і з самих творів Марка Вовчка виразно визирає її непідготовленість до тієї ролі, яку довелось їй грати серед українського громадянства, — іменно українського, бо ж не російськими оповіданнями зроблено їй славу і популярність. Величезний і по заслузі, але для самої Марії Олександровни, можна думати, несподіваний успіх безпретензійних, хоч і талановитих оповіданнів, оті фиміями з десятьох кадильниць, оте становище центра петербурзької громади та „божества“ серед земляків — закрутили голову Марії Олександровні й роздмухали искру того „запеклого егоїзму“, про який згадує в цитованому листі до Огоновського Куліш. Звідси оті „безобразныя отношения“ — відповідного українського виразу я не можу добрати — до чоловіка, які, коли б навіть одкинути Кулішеву картину літературних визитів, у тій чи иншій формі виразно проступають у родинному житті Марковичів. Але разом з колосальними претензіями звязки з українським громадянством у Марії Олександровни були занадто слабкі і чисто позверхові: повстали вони і піддержувалися спершу, за доброї злагоди, через Опанаса, а коли злагода минула — успіхом і кадильницями, але вони не розвивались, не міцніли, а через те і рвались дуже легко. На першій порі силою інерції вони ще держались, але де далі — інерція слабла, нового нічого не прибувало до літературного надбання й успіх охолов, а тут ще смерть Шевченка, занепад „Основи“, роспад петербурзької громади, Валуєвський циркуляр і, нарешті, як остання перетята нитка, смерть Опанаса — і звязки цілком завмерли. Завмерли так радикально, що впродовж цілих десятків років і сліду їх не відшукати, що живий в дійсності власник псевдоніма Марко Вовчок стався мало не мифичною якось фігурою в очах українського громадянства. Для українства, як громадсько-політичного руху з певними завданнями, метою і програмою, Марія Олександровна як була, так і лишилась чужою людиною, зайдою, а не органичним співробітником. Звязки, правда,
