теріялу, що поміг би ту загадку відгадати, так таки й не прибавиться вже. Та я й не маю на думці відгадувати її в усіх деталях. Питання, хто і в якій мірі брав участь в літературному псевдонімі „Марко Вовчок“, якого не порішивши, біограф Марковичів, а почасти і історик літератури, й ступити не може, це питання для критика такої ваги не має. У критика перед очама об'єктивний факт — твори данного письменника і суб'єктивне питання про особу автора він може од себе одсунути, обертаючись до його тільки тоді, коли особа автора як небудь особливо одбилась на його творах. Тоді тільки доводиться данні обєктивних фактів, що виявляються в творах письменника, доповняти й виясняти данними суб'єктивної біографії. Для мого завдання досить буде тієй загальної гіпотези, що Марко Вовчок — спільний псевдонім Опанаса і Марії Марковичів, найкраще, до речі сказавши, угрунтованої в згаданій вже біографії Опанаса Марковича.
Перші оповідання Марка Вовчка побачили світ в другій половині 50-х родів, тобто по Кримській кампанії, що відіграла таку саму велику ролю в історії Росії, як за наших часів війна з Японією. То був саме час, коли пролетіли перші ластівки визволення, коли прокинулись перші надії на инше життя, заморожені холодною, систематичною реакцією лютих миколаєвських часів. Війна 1854—55 р.р. виявила таку „мерзость запустѣнія“ державного ладу в Росії, що навіть невидющим роскрились очі. На гнояному грунті кріпацтва пишною квіткою процвіла всевладна бюрократія та безоглядний централізм з усіма їх наслідками — безборонним надсильством та самоволею, безмежним казнокрадстом та хабарництвом, безпросвітною темнотою, неуцтвом, голодом та убожеством народніх мас, рабськими інстинктами „командующихъ“ класів і т. и. і т. и. І от коли всеросійська болячка під Севастополем луснули, то сморід од неї розійшовся по цілому темному царству і навіть у бюрократичних сферах показав,
