Успіх унїї церковної, задуманої польським урядом, веденої єзуітами й католицькою клєрикальною партиєю, та проголошеної на Берестейському соборі, важено виключно з католицького погляду. Партия, котра заводила унїю, думала що досить запевнити собі підмогу членів вищої церковної єрархії православної церкви, і релїґійна новина стане міцно в руських країнах Річипосполитої. Навикши до острої єрархічної централїзациї та пасивного послуху в справах віри низчих членів єрархії — вищим, і світських — духовним властям, ультракатолицька партия надїяла ся, що лехко зломить православіє за підмогою православних єпископів і митрополита; задля такого погляду, всї змаганя короля, впливових шляхтичів — ревнителїв католїцизма, та єзуітів ішли виключно до того, як запевнити собі підмогу членів вищої єрархії православної церкви; тілько що сї змаганя довели до любої цїли, тілько що більшість православних єрархів, полакомивши ся на обіцянки всяких можливих дібр або подаючи ся перед грубим насильством, виявила згоду на принятє церковної унїї — й остатню проголошено на Берестейському соборі, при чому думки у низчого духовенства не питали і на заяви з їх боку не звертали найменчої уваги. На переконанє щирих католиків, така новина в справах церкви, на котру згодили ся митрополит і значна більшість єпископів — річ зовсїм виграна й рішена. Та тут і була головна похибка інїцияторів унїї; вони не звернули уваги на те, що основна прикмета порядків православної церкви була в її соборнім характері, в непризнаню слїпого послуху єрархам у справах віри та
