115
СТАРИНА є то пѣснь хороша звеняча, що різним способом в нашѣ часи загомонює, що різним настройом озиває-ся з передвѣка до нас — и раз тихим миленьким голосом промовляє, обнимає солодким чувством сердця, а з нова піднимає величною силою душу, чудує казаў-бись надприродними дѣлами ум послѣдних, — то знова залебедит тужно, плачем голубиним дѣдів розплакує сини — то знова обвѣвує потѣхою и радощи в сердця нагортає, а в душах зводит святую почесть покійним праотцям. — Старина є то великій образ, є то зеркало як вода чистоє в котрім незмущенноє являє-ся лице столѣтей. Там тобѣ внуче глянути, а взришь, як твоѣ отци, твоѣ дѣди жили, що дѣялн, що ѣх веселило, радувало, а що печалило, акоє сонце межи ними сияло, як думали, яким духом обнимали природу, охрестности, свѣт цѣлий, ским ся стирали, и як се на них дѣлало, який ѣх свѣт внутренний, а який зверхний, що ѣх надѣляло до сильного дѣяня, а що ѣм силу віднимало, який ѣх язик, яка бесѣда, яка ѣх душа, якє сердце — словом, якими хотѣли перед тобою явити-ся, и що по тобѣ ждали. —
Сесе всьо для нас не бридня. Чужина нас займає, чомужби нашина не прилягла до сердця, не промовила до душ наших
