ся тодї „нашою питоменною мовою“. Мова-ж, котрою всї наші люди говорять, котрою наша ненька до нас від колиски говорила, котрою нам піснї до сну співала; ся мова була казали кацапи „не наша рідна“, а вчили, що вона „мова простолюдина“ нею говорять тільки пастухи і свинопаси, а не вчені люди. Ми і вірили. І чому-ж не вірити таким людям?…
і нераз заставляв, щоби ми таки при нїм де-що читали з них. Сї книжки були по більшій части друковані в Петербурзї в Росиї. Розуміє ся, що росийскі книжки читали ми не з московским, тілько з нашим виговором. Тому й здавалось на око, що то не така велика ріжниця. Правда була там і тьма слів, яких ми не розуміли, але-ж на то був панотець; він толкував-обясняв нам старанно значінє росийских слів. І так то один або другий читає, панотець слухає, радїє та приговорує:
„О то наше, о то хороше, наше сьвяте!“
Хвалить, покійний, а ми бувало аж рвемо ся за росийскими книжками.
Відтак дали мене мої родичі до Чернівцїв до школи. Там за наукою забував я троха росийщину, але коли прийдуть вакациї, то я біжу до панотця, а тут знов мене обробляють на московский лад. Я став молодцем, а
та говорив зі мною як зі своїм одномишленником. Підносив під небеса порядки московскі, московску мову та обдаровував мене всякими московскими книжками. Так перечитав я твори Пушкіна, Достоєвского і других славних писателїв росийских і став поволи з Русина Москалем… І вже менї, бувало, й не кажи, що ми Русини;
