душу, неначе солодкий гомін слів рідної неньки до своєї дитини.
Тут пригадав ся менї і той час, коли то я раз читав нашим сусїдам, що посходились були до нас, „Наймичку“ та „Гайдамаки“ нашого славного поета Шевченка. Люди не могли наслухати ся та втирали зі зворушеня сльози, і я переставав читати, бо й менї сльози давили горло. Такі горячі, такі могутні слова сеї нашої рідної мови! А чи зазнав я хоть раз такого вражіня від московскої мови? Нї, нїколи! А я таки силоміць перся в Москалї, даю першеньство московскій мові!…
Недаром то з мене й Московка так сьміяла ся!! Мала чого! А чи я не сьміяв би ся з такого Чеха або Поляка, як би він називав себе Русином? Так, вона мала чого сьміяти ся! Мала чого і в лице менї плюнути, бо я свого рідного цураю ся, а лїзу нерозважно в чуже!! Отже який я Москаль??? І при сїм менї неначе сьвіт прояснив ся, здавало ся
Менї зробило ся любо та мило на душі, немов би я тепер перший раз на сьвіт народив ся — я з „кацапа“ став знов Русином-Українцем! Я кинув ся до своїх книжок; наші рускі пішли на видне місце, на гору, а московскі в кут на долину.
І так позбув ся я тих московских кайданів, котрі я двигав тілький час. Менї стало лекше, веселїйше на сьвітї, бо округ себе видїв я тепер все щире, все своє, все рідне… Наш нарід, наша мова та пісня, наші звичаї-обичаї стали менї любими, дорогими. Я полюбив їх цїлим серцем, я полюбив мій щирий руско-україньский нарід та рідну землю, неньку Україну, і доки жити буду, трудити ся му лиш для неї одної!!!
Іван Бажаньский.
