Сторінка:Руска история (1875).djvu/302

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Весною 1687 р. рушило сто тисяч московського війска в полудневі степи; провадив іх князь Василь Василєвич Голицин, приятель царівни Софиі, що був надворним воєводою великого полку и великої печаті и хоронителем государственних великих діл посольских; до ёго прилучився над Самарою гетьман Самойлович з усіма своіми полками; козаків було до пятьдесять тисяч. Дня 14. червця перейшло війско через Кінку, минуло Великий Луг, а дійшовши до річки Карачакрана, стрітилося з несподіваною перепоною. Весь степ був випалений, трави не було, живності для коний не взяли с собою, не було дров; московські коні почали гинути, люди терпіли від безхлібя и безвідя: була чутка, що дальше до самого полуострова так само випалено. Годі було дальше йти. Воєнна рада начальників рішила вислати берегом долі Дніпром одділ двайцятитисячний; до них Самойлович прилучив три козацькі полки під начальством свого сина. Сей одділ мав прикривати відступленє решти війска, а як буде можна, то мав напасти на турецькі твердині, поставлені над Дніпром. Отже — всё останнє війско посунулося назад.

Тоді в Москалів сильне підозрінє впало на гетьмана и на козаків в загалі: чи не з іх намови и перестороги Татаре спалили степи, щоби спинити успіх московського війска? Оден с чужоземців (Гордон), що служили в московськім війску, впевняє, що підозрінє було правдоподібне. Козаки — говорить він — самі збройною рукою визволилися с польского ярма и просили в Москалів тілько помочи: вони називали себе підданими, а не холопами царськими. Мир с Поляками, що відступили Москві своі права над козаками, страшив іх; вони побоювалися, щоб Москва не обходилася з ними як из справдешніми підданими и не обмежали іх привилеів и вольпостий. Гетьман и инші розумні люде вбачали, що вийде для них с того, як Москві вдасться завоювати Крим. Татаре вважали себе також вольним народом; падишах мав над іх ханом слабу власть и звертався до ёго більше с просьбою, як з росказами. Природний инстинкт зближав козаків с Татарами и одні й другі мусили додуматись до того, що завоёванє одного з двох народів буде занапащенєм другого. Як би се ні було, а вороги Самойловича вихіснували невдачу походу; вони зрозуміли, що Голицинови мило буде звернути на гетьмана сором неудачи. Повертаючи Самойлович, як видно, не повздержував язика и виговорював ідкі замітки про тодішні справи. „Чи ж я не казав — говорив він — що Москва нічого Кримови