мусить бути кілька майданів, садів, де б діти ріжного віку мали змогу гратися. Керуючи цими іграми лише для того, щоб вони не прийняли небажаного напрямку, ми ніколи не мусимо силувати дитину до тієї чи иншої гри. Є діти, які довго но звикають до товариства, уникають спільних ігр. Треба дати їм час призвичаїтись і впливати на них суггестією: коли керовниця весело веде спільну гру, веде її так, паче це їй самій дає велику насолоду, то це захоплює дітей і вони весело пристають до ігр. Спільна гра є найкращий засіб для соціяльного виховання, для морального розвитку. Гра в дитинстві не є пустотливість, вона має велике і глибоке значіння, це є ядро усього внутрішнього переживання дитини, через це по іграх ми можемо найкраще зрозуміти психологію тієї чи иншої дитини. Гюйо каже: «Гра дитини — то її перша праця; вона є для неї джерело і приємної розваги і приємного навчання, вона має поліпшити вмілість рук, ніг, розуму, зміцнити волю, самовладу, самодіяльність, викликати життєву діяльність кожного органу.» Гра відріжняється від гімнастики тим, що гімнастика, щоб краще дисциплінувати рухи дитини, дисциплінує і її настрій; гра дає волю настроєві і лише координує рухи і тим викликає відповідне душевне становище. Напр., діти, що часто б'ються, стають справді злими. Перша умова всяких рухавок, ігр, забавок — щоб вони мали інтерес для дитини і щоб вони виклика́ли добрі почуття. Це цілком залежить від широкого розвитку самої керовниці. Тут справджуються слова Гербарта: «Я не розумію ані виховання без навчання, ані навчання без виховання.» Кожна гра — ру-
