позбувані під одною тільки умовою — повідомлення („здачі“) про се князя або його намістника; вони можуть переходити в спадщинї на обі лїнїї потомства; дозволяють ся вінчання без донесення сього намістникови. Князь вичислює отже ті права, що вичислюють ся і в наданнях нїмецького права: маєтки панів освободжують ся від всякої „данини і заплати, побору, стягання серебщини, мір, що називають ся дяклами (annona ducalis), від звоження каміня, бельок, колод і дерева до випалювання цегли, або крейди й вапна на огорожу, від сїнокосів та иньших несправедливих робіт в виїмком будови й направи городів, поборів, стаций, будови й направи мостів“. Суд над селянами не віддаєть ся ще панови, хоч він покликує селянина на суд і бере від нього судові кари.
Значить ся, в отсих привілеях та иньших пізнїйших, їм подібних, на Литву вдираєсь згодом перегодом jus ducale панів, що в Польщі склалося до краю під впливом нїмецького права. Ступнями й у Литовсько-Руській державі пани дістають найвисшу власть у своїх маєтках, не так під впливом сих надань, як наслїдком все більшого та більшого побутового зближення до Польщі. Вкінци і тут пани стають справжнїми февдальними баронами в в XVI й XVII віцї.
Зі сказаного виходить, що Литва перейшла такий сам ланцюх соціяльних перемін, як Польща. Коли Мацейовский заперечує февдалїзм в останнїй, то повинен не признавати його й у першій.
Наш погляд і наша думка про се питаннє діяметрально противні виводам наведених письменників. Бачимо почини февдалїзму там, де Ярошевич бачить його знесеннє.
Відносини панів до поселенцїв нїмецького права.
З попереднього нарису упадку королївської власти в Польщі бачили ми, що перейшла вона, між иньшим до панів. Пани добули значіння провінцияльних війтів у своїх маєтках; суд низший відбувають солтиси — їх васалї, від них тільки настановлювані, їм то пани поручають фактичне
