імена, котрі відносяться до жінок, а закінчення їх мають в українській мові значіння мужеського роду.
Всі імена загальні, коли переходять в українську мову з закінченням мужеського роду, деклінуються по мужеському роду, період — періода, кодекс — кодекса, ліфт — ліфта. Так саме деклінуються й такі саме імена особові, коли вони відносяться до мужчин, Шекспір — Шекспіра.
Імена особові мужеські, що і в українській і в своєрідній їм мові мають закінчення граматичного женського роду, переходять із значінням мужеського роду, але деклінуються по женському роду: Сирокомля — Сирокомлі, Петрарка — Петрарки — Петрарці, Спіноза — Спінози.
Імена власні італійські й еспанські, що кінчаються на о — Pietro, Paolo, Pedro, Pablo, треба деклінувати, бо в їх кінцівка о є така сама прикмета мужеського роду як і в нас у тих самих іменах: Петро, Павло. І тому треба писати: Петро пішов до Паола, або Педро з Паблом.
Деклінація історичних і митольогичних грецьких і латинських імен залежить від тієї форми, в якій вони переходять у нашу мову в номінативі. Гераклес — Гераклеса, Геракль — Геракля чи Геракл — Геракла, Геркулес — Геркулеса, Арес — Ареса, Арей — Арея, Біас — Біаса, Біант — Біанта, Паллада — Паллади, Венера — Венери буде краще, ніж Паллас, Венус, — котрі в українській мови не деклінуються. Що до транскрипції подібних імен, то ми вже маємо довголітню традицію від Енеіди Котляревського й навіть давнішу. А для тих імен, що ввійшли в святці від часів приняття християнства, традицію літературну ми можемо приняти з деякими поправками в напрямі зближення до транскрипції принятої в більш нам відомих європейських мовах, ті ж імена які маємо в святцях, писати так як вони там пишуться тількі тоді, коли вони надаються православним українцям, бо деякі з тих імен, приняті в католицькі святці, пишуться там з иншою транскрипцією.
