ко йому вмер, а він поїхав із о. духовником. З того часу й жив тутеньки. Батьки в поповичів народ все скупенький, що душать копійчину; та правду сказать, такі ні-звідкиль їм сипати грішми — то школа̀ й на папір частенько не має шага, й у хазяйки зажичається, а про ласощі й думать не гадай. А ласощів кому з малку не забагається? Й так звані старші між дітворою хочай би й не повинні вже малиться, бо вуса мали, хоч сокирою теши, проте не відріжнялись від дітей; й шаліли, як діти, тільки гірше; й ласощів забагали, й все. Та пошаліть мали з ким, бо був їх гурт, а ласощів де взяти? — треба промишляти. То вже й вишукують собі таких малюків ручих, щоб вкрав і втік, а прейма викрутивсь, як зловлять, або хоч не видав. От як нагледять такого, то вже й приходять до його в суботу. В суботу „познього класа“ не було — після обід ніби до школи не ходили, то був час на все.
З Антося-ж був хлопець на всі штуки, та ще й прудко бігав, і ні рів, а ні тин його не спиняли, та був хитрий, як лисиця. Такого й треба було старшим. От Антосьо сидів собі на призьбі та ногами грюкав, як приходять аж три чвертокласники — все продауси та голибороди. Одного з них, що дуже був брехливий, прозивали Карман Іванович: Карман — ніби собака, як Бровко; другого прозивали Гава, бо рот мав, як у голого вороняти, від вуха до вуха, хоч кулак всади; третього — Папушею, бо вкрав десь папушу тютюну й його зловили й били. Так і прийшли вони до Антося, перечувши, що він такий митець.
