такая тощая, да, как відна, хахлуша горда̀. А пакажі-ка, бачка, другую.
О. Яким вже розсердився. В тій стороні Українці себе не забувають і що хоч кажи, не розсердиш так, як словом „хахол“. За се слово готов очі видерти. Як би Тимоху не владика прислав, то знав би він, що̀ то хахлуша, і десятому заказав би! Та ба! Чолом муру не пробєш! воля владики як смерть — ні відпросишся, ні відмолишся!… І пішов він по Орисю, а Тимоха став серед хати проти валькирових дверей, заклав руки за спину і жде.
Вийшла Орися. Тимоха й сю обдививсь зо всіх боків, як кобилу на торзі.
— Ета лучше! — каже. — А пакажі-ка третью. — Шурнула й Орися, тільки вітер повіяв.
— Та третя ще не доросла, — озвавсь о. Яким.
— Ну, так єту друґую отдаш за мєня?
— Та не мені-ж з тобою жить, — заговорив о. Яким, — треба самої поспитати.
— Ну! так паді паспрасі.
Пішов о. Яким у валькир, а Тимоха став ходить по хаті та й думає собі: — еще би на неё, какую-нібудь дєвчонку, абращать вніманіє! Ішь, мазепи, что видумалі!
Все переговорив о. Яким, а того таки не добився, щоб дівчина сказала: „пійду“. З тим і вийшов.
А Орися припала до подушок та плаче-плаче.
— Ну что? — заговорив Тимоха.
— Мовчить, — озвавсь о. Яким.
