І очі якось чудно вирячив. Подивившись з боку, можна-б подумать, що хлопець здурів; а він зовсім не здурів — і не думав дуріти. То з радощів так. Брикає та скаче; ще й хвицанув скільки раз. А там, затираючи руки і якось особно, як тільки семинаристи вміють, осмішкуючись, потяг доріжкою до хати. Ще щось і приговорював до груші.
Прийшов хлопець до хати — нема Галі; то він на тік та в клуню. А вона тут, сиза горлиця, танцює та, танцюючи, блиснула оком на Антося, — ще й так любенько; далі другий раз, там і третій.
— Отже вона мене полюбила, — подумав Антосьо. — О! і ще глянула, — дума собі, — от і ще… Їй же Богу, полюбила. — І так зрадів, що чуть-чуть ізнов не почав брркать, та скакати, та хвицати. А з неї очей не зводить, і серце йому так і роспливається; а в руках груша аж помнякшала, так її наминає.
— Як би мені віддать її своїй Галочці? — почав далі роздумувать. Та прилюдне не можна, — думає собі.
А дівчині й покою не дають: тільки один пустить, то другий підхватить, і потрясла, аж вітер віє. Думав-думав Антосьо та й почав досадувати, що не вміє танцювать. От — дума — й шепнув би їй на ухо, танцюючи: „вийдіть, я щось скажу“, — а так що? другий треться коло неї, а я слинку ковтаю. Та й рванув зразу і подибав з клуні. Як би хто запримітив, то не що друге подумав би, а тільки, що він або ключі загубив, або що; та не до його було — і ніхто не завважив, як
