тюрмі свої ідилії бувають! — картини. Йому здається навіть, що
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи.
За сердце тільки отой непроханий пекучий жаль стискає, що нікому його згадати там, у рідному краї. Але то тільки здається: один погляд у вікно — і зникла, мов сон, уся тюремна ідилія:
Дивлюсь — твоя, мій брате, мати
Чорніша чорної землі
Іде, з хреста неначе знята…
Кінець ми знаємо: егоїстичний жаль поета, що ні з ким поділити своє лихо, не встояв перед цим о̀бразом стражденної матері й розпорошився в трагичній радості —
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани…
На останці маємо три в ряд поезії виразно тюремного змісту: „В неволі тяжко“ — каже Шевченко, ждучи присуду над собою, „злої тії долі“, але не те його мучить:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить
Це без краю тужливий крик на одну хвилину. Вже зараз по цьому поет обертається до товаришів неволі з тяжким запитанням:
Чи ми ще зійдемося знову,
Чи вже на-віки розійшлись
І слово правди і любови
В степи — вертепи понесли?
„Нехай і так“, — говорить далі поет, нехай нічого вже не зосталось, як „смиритися“, але все ж таки —
