загальна тенденція; і то вони виявилися тому лиш, що не сила була їх заховати: вони, як те шило з мішка, сами вибилися на світ божий. А там, у середині, під густою завісою „канцелярсько-бюрократичної тайни“, потиху, ховаючись од денного світла, йде та ж сама убійча, руїнницька робота нічних птахів. Там обрізують решту „великих реформ“, яка ще лишилась якимсь чудом од попередніх часів, і до міцної одежини приточують гнилі латки; там готується замах на один з найвеличніших здобутків того часу — суд „правый, скорый и милостивый“; там нові куються кайдани на волю і дух людський… Сумна, невимовно важка картина! Вона пригнічує дух, убиває енергію, одбірає надію, одбірає охоту до боротьби, до самого життя навіть…
Зима гнітить… Давно вже час
Весні веселій розцвітати,
А все мороз ще давить нас
І не пуска з сумної хати…
І серед цього важкого, нестерпучого „морозу“, що дух захоплює та сковує на камінь усе живе, немов перший подих живущого тепла, весни — пронісся подвійно радісний день 26 лютого. Кажемо — радісний, хоч нагадує він сумну подію, смерть генія, — бо він багато де чого відрадного нагадав, багато дум міцних влив у охлялий, „морозом“ прибитий организм, нових надій знеможеним, знесиленим людям навіяв. „Не вмірає душа наша, не вмірає воля, і неситий не виоре на дні моря поля“, — читаємо в цей день, і слова ці, яких надзвичайна, дивна простота дорівнює їх безмірній величності та красі, сцілющим бальзамом падають у
