лею Шевченка?.. Так нежданно-негадано попадають і патентовані нікчемности до історії, як примха вередливої долі, як жарт над людскістю в тому життьовому морі, що ковтає багато коштовного матеріялу, а виносить на-поверх нікому непотрібну тріску. Про одну таку тріску нікчемну з породи людей-плазунів і буде зараз мова.
Мені пощастило дістати до рук дуже цікавий офиціяльний документ із доби повороту Росії на старий шлях і початку реакції по „епосі великих реформ“. Документ цей — то досить груба, на 296 сторін in 8° книга, з назвою: „Собраніе матеріаловъ о направленіи различныхъ отраслей русской словесности за послѣднее десятилѣтіе и отечественной журналистики за 1863 и 1864 г. С.-Петербургъ, 1865“. Над заголовком угорі напис: „секретно“, а по другий бік заголовної картки: „Напечатано по распоряженію Министра Внутреннихъ Дѣлъ“ і „печатано въ типографіи министерства внутреннихъ дѣлъ“. Офиціяльне походження книги, як бачимо, документально засвідчено оцими авторитетними приписками, але розгорнувши її, читаємо не що инше, як… літературну критику. Мало того — між авторами, яких тут критиковано, знаходимо й нашого Шевченка! Метаморфоза з міністерством внутрішніх справ занадто чудна й несподівана… Щоб зрозуміти цю дивовижну річ, як і навіщо міністерство внутрішніх справ передяглося в убрання літературного критика, що так не личить оцій зовсім в инших сферах діяльности компетентній институції, треба оповісти історію книги перше, ніж до її змісту обернутися. Історія цікава не менш, як і самий зміст.
