з тієї ж передмови, виросла у Шевченка на ґрунті зовсім справедливої думки, що „Енеїда“ не вичерпала всього життя українського народу й не може бути єдиним зразком для українських письменників. В історичній перспективі, на фоні сучасности, для якої українська мова здавалась тільки на „сміховини“ й здатною, це справді надзвичайно цікавий погляд, бо показує, що й теоретично Шевченко не зв'язував себе ніякими шаблонами та уторованими шляхами.
На фоні тієї же самої сумної сучасности одбувся й другий епізод літературного характеру в діяльності Шевченка. Зайва тут річ торкатись тієї безнадійної картини, на яку давала блискучий матеріял Україна 30–40-х років минулого століття. Минувшина — перейшла на-віки, сьогочасність — темної ночі темніша, а майбутність — без жадного просвітку. Останні недогризки колишньої автономії, старих отих „вольностей“, скасовано централізаційною політикою московського уряду. Народ гнув шию в тяжкому ярмі, у кріпацтві, а культурні верстви давали з себе одним лицем зрадників та перекиньчиків, попереходивши до пануючих націй — то спольщившись, то змосковившись — і канчуками забивали все, що було ще живого серед народу. Старі форми життя у-явки вимірали, нові такої ще не здобули сили, щоб повести за собою численні маси народу. Здавалося, Україні, як нації, прийшла остання пора, що для неї все пропало і виглядів та надії на краще життя бути не може. На Україні того часу, як писав Шевченко, одні тільки пороги „ревуть-завивають“, що
Україна — на-віки,
На-віки заснула („Гайдамаки“),
