богатого, — не бачу много війська брата мого Ярослава, из ёго чернигівською дружиною, з Могутами и с Татранами и с Шельбирами и с Топчаками и з Ревугами и з Ольберами. Вони-бо без щитів, з ножами, криком полки поборюють, дзвонячи в прадідівську славу. Але ви сказали собі: „Мужаймо ся самі! ми самі добудемо собі слави переднёі, та й заднёю поділимось самі!“ — А чи була-б дивота, братья, щоби старому помолодіти? Коли сокіл линяє, високо він за птицями жене ся: не дасть гнізда свого на поталу. Та от, се лихо князів не є мені підмогою; на ні-що обернулись щасливі години. Се у Ромні кричать під шаблями половецькими, — а Володимир у ранах! Туга та печаль синови Глібовому!“…
Великий княже Всеволоде! не думкою тільки тобі перелетіти з-далека сюди, щоби стерегти отцівський престол золотий. Ти можеш Волгу веслами роскропити, а Дон шоломами вичерпати! Коли-б ти тут був, була-б невольниця по ногаті а невольник по різані. Ти можеш и на суші стріляти живими самострілами враз из вдалими синами Глібовими.
Ти-ж смілий Рюриче и Давиде! чи не плавали ви по крови золоченими своіми шоломами? Чи-ж не ваша хоробра дружина реве мов-то тури, ранені шаблями каленими в полі незнайомім? Ступіть-но ви, господинове, у своі золоті стремена за обиду сёго часу, за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!
Галицький Осмомисле Ярославе! високо сидиш на своім златокованім престолі! ти підпер гори угорські своіми зелізними полками, заступив королеви путь, зачинив Дунаєви ворота, кидаючи тягари через облаки, суди судячи до Дунаю. Грози твоі по всіх землях течуть: відчиняєш киівські ворота, стріляєш из батьківського золотого престола салтанів за землями далекими. Стріляй же, господине, Кончака, поганого кощія, за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!
