гонькими крильцями на воівників мого мужа? Хиба-ж мало тобі, віяти горі під облаками, колишучи кораблі на синёму морі? На-що-ж, господине, розвіяв єси моі радощі по ковилью?“
Ярославна рано плаче в Путивлі місті на стіні и каже: „О Дніпре-Словутичу! ти пробив єси камінні гори кріз землю половецьку. Ти колихав на собі човни Святославові, несучи іх до війська Кобякового. Принеси-ж, господине, и мого ладу до мене, щоб я не слала к ёму рано сліз моіх на море!“
Ярославна рано плаче в Путивлі на стіні и голосить: „Сонце ясне, тричи ясне! всім тепле и красне єси. На-що-ж, господине, простерло єси горячий луч свій на військо мого лади? на-що в полі безводнім спекою зігнуло єси ім луки, — на-що тугою ім тули затягло?“
Приснуло море о півночи: стовпи туманів несуть ся из мраками. Игорю князеви Бог всказує путь из землі половецькоі на землю руську, ик батьківському золотому престолу. Погасли вечірні зорі. Игорь спить — не спить, мислями мірить він поля від великого Дону до Донця малого. Кінь о півночи готов. Свиснув Овлур за рікою, велить князеви розуміти. И князь Игор як не був! Гукнула, стукнула земля, зашуміла трава: здвигнулись вежи половецькі. А Игор князь скочив горностаєм в очерет, білим гоголем поплив на воду, кинувсь на борзого коня, и скочив из ёго босим вовком, и побіг ик лугови Донця, відтак полетів соколом під имглами, побиваючи собі гусей та лебедей на сніданьє, на обід и на вечерю. Коли Игор соколом летів, тогді Овлур біг вовком, стрясаючи собою студену росу: примучили бо своіх борзих коней.
Донець говорить: „Княже Игорю! не мало тобі величності, а Кончакови досади, а руській землі радості.“ Игор каже: „О Донче! не мало й тобі величності, що ти князя колихав на своіх филях, що стелив єси ёму зелену траву на своіх срібних берегах, що одягав ёго теплими туманами
