служиш великої моєї милости, а не вибудуєш, — то так і злетить твоя голова до-долу!
— Ах ти, чортячий ти Чорнух! — подумав про себе короленко, — бач, що намислив! Ну, загинуло моє життя!
Повернувся до свого покою й сумно роздумував про свою долю. Але, вже як почало смеркати, прилетіла до нього бджілка, стукнулася в шибку, а далі й чує він її голосочок:
— Відчини! Впусти мене!
Милан одчинив вікно, бджілка улетіла в світлицю й перемінилася на красуню Веленку.
— Добривечір, любий королевичу! Чого це ти такий смутний-невеселий?
— Як же мени не сумувати, — відказує Милан, — коли твій батько загрожує позбавити мене життя?!
— Що ж ти надумав робити?
— Та що ж? — Нічого! Нехай звелить зрубати мені голову з плечей! Про мене: від смерти не втечеш, а двічі все одно не вмірати!
— Е, ні, любий юначе! Так не годиться. Не вішай носа: ранок від вечора розумніще! Отож лягай собі спати, а завтра, як устанеш ранесенько, — то палац уже буде збудовано! Ти ж тільки похожа́й собі з молоточком та постукуй по стінах.
Так усе й сталося. Ранком, ще вдосвіта вийшов короленко з кімнати, аж бачить і очім своїм не йме віри: дивом-дивиною стоїть палац та такий, що й не сказати!
Так само й Чорнух здивувався й теж сам собі не вірить.
— Дотепний ти хлопчина! — каже він Миланові. — Бачу, що добре в тебе руки привішено! Тепера спробуємо, скільки в тебе розуму та здогадки! Маю я
