Сторінка:Словянські народні казки (1919).djvu/70

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

денькому личку, а личко теє, мов жар, палає. Загорілося і в його серці, простяг він свою тремтячу руку та й каже:

— Ось вона — Велена!

— Та тобі наче сам чорт допомагає! — гугнявить Чорнух, розгнівано виблискуючи зеленими очима. — Твоя правда, ти вгадав і дійсно вибрав королівну Велену. А тільки я бачу, що то було не без хитощів та крутійства; не иначе, що ти в спільці з дияволом! Але ж почекай! Через три години мусиш прийти сюди знову. Ми радо такого гостя вітаємо й залюбки допоручимо тобі ще й втретє свою мудрість виявити. Я запалю соломину, а ти, доки тая соломина не згорить, не зходючи з місця, пошиєш мені пару чобіт з халявами. Коли пошиєш, — добре, а не пошиєш, голова з плечей!

Сумний повернувся до своєї кімнати короленко Милан, куди ще раніш прилетіла бджілка Велена.

— Що ж це ти так засмутився? — питала вона.

— Та як же ж мені не сумувати, коли твій батько загадав мені нову мороку!? Маю шити йому чоботи та ще й з халявами! Та що ж я йому швець, чи що? Я ж таки короленко й не розуміюся на чоботарстві! Я ж не якийсь там мугиряка, й коли він себе величає підземним королем, то хай пам'ятає, що я те ж з королівського коліна!

— А що ж ти намислив учинити? — знову запитала королівна.

— Та що ж я маю на це казати? Чобіт шити я не вмію, от і край! Нехай рубає мені голову, пройдисвіт чортів!

— Ні, це не діло! Вже ж ми з тобою заручилися! То я попіклуюся про поміч. Або врятуємося