От прибігли вони до лісу по свіжих слідах, й погналися за тою маною, (а ліс доходив аж до межі владарства Чорнухового). Гонять вони та й гонять, а кінь з їздцями поперед них все скаче, тільки ж вони його ніяк не можуть наздогнати. Здається їм, що вже так близько, що от-от рукою вхопити б, але ж він лише перед них майне, а вхопити не дається. Й так вони опинилися аж коло місця, де вже починалося Чорнушине королівство, власне саме там, відкіля й в дорогу вони видалися. Тоді все перед ними зникло: не видко вже ні коня, а-ні того густого ліса!…
Чорнух осатанів, мов той пес на ланцюзі:
— Коня мені сюди! Я сам за ними поженуся!
І знову шепче Веленка Миланові:
— Чую далекий тупіт!
А він їй відказує:
— Женуться за нами, та вже й близько!
— От це вже нам лишечко: то вже сам Чорнух, мій лихий батько! Його сила та влада пропаде хіба що тільки біля першої церкви: не сміє він кинутись на церкву! Давай мені швидче свій хрестик та мощі!
Слухняно ізняв Милан з шиї хрест й віддав Велені, і ту ж мить змінилася вона на церкву, він на ченця, а кінь — на дзвіницю. А враз за тим прискочив до церкви й Чорнух.
— Чи нікого ти не бачив тута на коні, святий отче? — спитав він ченця.
— Ні, оце тільки що перед цим від'їхали короленко Милан з королівною Веленою. Як же!… Спинялися у нас біля церкви, поставили воскову свічку й веліли тебе привітати, коли ти приїдеш!
— А бодай вони собі в'язи скрутили! — вигукнув Чорнух, повернув коня й, ніби в нього голова
