товстими дзюбами всяке сміття. Другі поважно ходили по дорозі. Юрко дивився, чого вони тільки не їли, ці ворони; він щодня бачив їх у себе на подвіррю коло помийниць. Вони за кожну крихту хліба сварилися з дворовим псом Байдою, тягали кістки, шматки моркви; колись украли з вікна на кухні невеличку рибу, а одного разу літом він сам бачив, як ворона тягла в дзюбі мале пташенятко. Стукнула фіртка, й уся зґрая ворон важко піднялася й перелетіла на високе дерево коло паркану.
«Ходім», сказав Павлусь. Через його плече висіла шворка для хмизу.
_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_08.png)
«Як я не люблю цих ворон», казав Юрко, прислухаючися, як ворони кричали свої неспівучі «кра, кра, кра»…
«Чого? Весела птиця», одповів Павлусь: «У мене торік боліла нога, я не міг далеко ходити, то все до них придивлявся: оце ранком одна з них перша прокидається, летить до нас у сад на високу тополю та як зачне голосно каркати — вся зґрая прокидається — а вони ночували тут на дзвіниці — от вони з криком прилітають до неї, розсядуться по деревах та наче розмову яку між собою ведуть, наче умовляються, куди летіти за поживою. Умовляться й усі одразу полетять. До півдня шукають
