І справді: за кілька хвилин їжак почав ворушитися — спочатку випросталася лапка, потім виявилася мордочка, рильце, дуже схоже на свиняче, й нарешті виблиснули маленькі, сердиті очі. Він витягся, почав обнюхувати мох і травичку, що поклала Оля.
«Шукає, чого їсти», сказала одна з дівчат. «Юрко, поклич нашу вчительку: вона скаже нам, що вони їдять.»
«Та я сама тобі це скажу», сказала Оля: «в мене жив торік їжак — усяких червів, мишок, жабок, гусельниць, а одного разу вкинули йому в скриню гадюку. Боже, як він з нею возився».
«Ну, нащо було гадюку впускати: вона ж би могла його на смерть закусати?»
«Зовсім ні!» весело одповіла Оля: «він їй перекусив горло й усю ззів — от який молодець! — а отрута гадюки їжакові не шкодить».
«Дивись, він розглядається», казала подруга Олі Катря. «Так хочеться його погладити, а він такий колючий: і нащо такому смирному звіряткові таку колючу шкуру мати?»
«Саме такому смирному то вона й потрібна», почувся голос учителя (він непомітно підійшов до гуртка дітей, зацікавлений їх знахідкою): «бо йому нема чим другим захищатися. Гляньте, на його лапках зовсім невеликі, майже тупі, пазурі, зуби маленькі, хоча й гострі, бігати він не здатний, один йому засіб — під колючки заховатися!»
«А як це він так ними ввесь вкривається?» спитав хтось із хлопців.
«У нього є такі мязи, що настовбурчують шпильки», казав учитель: «як лише він щось небезпечне почує або побачить, зараз натягає ці мязи й шпильки піднімаються».
«А я бачив», почав знов хтось, «як він в осени весь викачався в сухому листі та такий смішний ішов.»
