»Треба їх знищувати, бо хоч вони й приносять користь тим, що мишей та других шкодливих звірків їдять, а шкоди самі приносять чимало. Ну що, хлопче», звернувся пан Михайло до малого пастушка: «не випустив дрофенятка?»
Юрко знову дуже ніжно притулив до себе птаха, вони роспрощалися з чабаном і поїхали додому.
З яким тріумфом вніс Юрко своє дрофенятко до хати й поставив його на веранді! Оля, його подруга, що гостювала в них усе літо, дуже була здивована: вона ніколи не бачила дрофи. А бідний птах не розумів свого оточення й журливо роззявляв клюв, висловлюючи тим свою згагу. Оля зразу його зрозуміла, принесла йому води напитися. Мати Юрка зараз нагодувала його невеличкими шматками сирого мяса, що залишилося в кухні від обіда.
Ще з більшою урочістю приніс пан Михайло вбиту ним велику дрофу. Він поклав її до ніг своєї жінки, сам став навколішки й сказав: »Простіть мене, моя пані: проти вашого наказу я не втримався, забив цю царицю нашого степу й ласкаво прохаю вибачити мені мою мислівську вдачу та спекти нам цю смашну здобич.»
Усі сміялись. Усі знали, що жінка пана Михайла страшенно обурювалася проти ловів і вистрілювання птахів. Але тут вона мусіла пробачити улесливому шкідникові.
Дрофу однесли до кухні. А маленьке дрофенятко дуже скоро призвичаїлося до нових обставин життя: їло сир, сире мясо, хліб, овочі; брало їжу просто з рук пані Галі; бігало по саду слідом за Олею. Коли хотіло їсти, жалібно пищало. Але в осени, коли воно вибігло слідом за Юрою з саду на поле, як раз невисоко пролітала зґрая великих дроф. Невдячне дрофеня одразу знялося й приєдналося до зґраї. Тільки його й бачили. Оля аж плакала за ним.
С. Русова.
