То був чудовий зімовий день. Зіма була вже наприкінці й, мов на прощання, одягла всі свої блискучі убрання й виблискувала кожною гілочкою дерев, кожною тонесенькою билиночкою. Сонце з ніжноблакитного неба гордо дивилося на простори, вкриті бруднуватим снігом, і посилало теплі проміння, щоб зогріти землю, збудити її від тяжкого сну й вирвати з обіймів зіми. На вулицях горобчики так голосно цвірінькали, що чорний кіт Савка аж облизувався, сидючи на веранді проти сонечка. В садку коло невеличкого дому, що був на самому краю міста, весело стрекотала сорока. Маленький Юрко не міг на це все спокійно дивитися. Він уже написав цілу сторінку писання, що загадала йому вчителька, і тепер лічив себе майже вільним від щоденних обовязків. Він глянув у вікно й одразу обличчя його повеселішало:
«Чого це Павлусь забравсь у наш садок?» спитав він сам себе: «Що він там робить?»
Юрко скочив на вікно, одчинив кватирку й гукнув голосно:
«Гей, Павло, що ти там робиш?»
Павло оглянувся на голос і, побачивши кучеряву голівку свого молодшого приятеля у вікні, відповів йому з деякою досадою в голосі:
«Не гукай так голосно: злякаєш мені всіх птахів. Хіба не бачиш, я ловлю снігурів».
