каються. Увійшли у другий, аж там грають у карти: на столі купи грошей, мідяні й срібні, а кругом стола людей-людей: були між ними і з сивими чубами… Не счувся запорожець — вже й таляра програв! Що за біс! Думає собі, — в одного чоловіка усе хлюсти. Коли зирк, аж він виймає з кишені карти. Запорожець черк його по пиці, а той старого за груди.
— Е, ні, — гримнув запорожець, — пострівай, роби щонебудь одно: коли шахруєш, так і шахруй, а я почав тебе бити, так і буду товкти! — Та й вдруге йому затопив.
Той ґвалту; відкіля не взялись арендар, до запорожця, як крикне:
— Засцо ви бєте моїх гостей?… Ми вас прозенемо з кумпанії!
— Мовчи, чорте, — гримнув запорожець, — зась тобі до людей, знай своє пекло!…
— Який я цорт, — відказує арендар, — я цесний єврей!
— Брешеш, — каже запорожець, — от, як стягну з тебе жидівські галанці, та й відотну тобі хвіст, щоб знав, як приймати шахраїв до гурту!…
А чорт, що привів запорожця, смик арендаря за шляфрок.
— Хто сахрує, хто? — загудів арендар, неначе й не знає, хто.
— Ось хто, — гримнув запорожець, та знов черк по пиці шахрая.
А арендар до його:
— Як ти осмілився ошукувати пана добродзія? — Далі каже другим: — забірайте, панове, його гросі і зеніть з корчми!… Я приймаю тільки цесних людей!
33
