Товчеть ся, як Марко по пеклу.
(Українська приказка).
Було в Петрівку. Зелена по пояс трава вкривала степи, вихрилась, слалась і як море грала; набіжить вітерець, покотить ся хвилею, нахилить, розібє її і вона зажовтіє, заголубіє і зачервоніє квітами. На синьому небі ні хмарки; сонце зверху накрива теплом і широкик промінням, як волотим дощем, кропить кожен листочок, кожну билинку, з трави обдає, сьвіжить пахучим холодком. Дишеш, не надишеш ся, як буває в Спасівські жароти, після довгого путі, нї наситиш жадоби, допавшись до холодної криницї. Здаєть ся тільки й видко небо й землю, а скільки ще, на окрути тебе, тієї тварі божої! Куди не гляль, під кожний кутиком, листочком, кишать коники, комашня, як розмальовані метелики, миготять з квітки но квітку; а високо, над ясних небом, вють ся орли, хмарою літають дрохви, журавлї, хохитва; кобчики, неначе гвоздиком прибиті, на однім місці махають крильцями, виглядуючи добичу. Деколи залолотить, розляжеть ся трава і, сайгак злякавшись свого-ж шелесту, летить як на крилах, схиливши на спиву довгі свої роги. Кругом тебе усе живеть, усе дише, двиготить, висвистує, а оддалї, не взнать відкіля виявлають ся озера, буцїм чарами наливають ся,
