Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/107

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 97 —
З „Наталки Полтавки“.
Віють вітри.

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться.
як болить моє серце, а сльози не ллються!..
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,
Тільки тоді і полекша, як нишком заплачу.
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде;
Хто щаслив був хоть часочок, по-вік незабуде...
Єсть же люде, що і моїй завидують долі:
Чи щастливаж та билинка, що росте у полі —
Що на полі, на пісочку, без роси на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці?
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти — озовися!..
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися!..
Полетілаб я до тебе, та крилиць не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю...
До когож я пригорнуся, і хто приголубить...
Коли тепер нема того, який мене любить?...

Видно шляхи.

Видно шляхи полтавськії славну Полтаву —
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не баїата я і проста, та чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дівками!
Єсть багацько городянок — вибірай любую;
Ти пан возний: тобі треба не мене сільськую.

Ои доля людськая.

Ой доля людськая — доля єсть сліпая!
Часто служить злим, негідним і їм помагає.
Добрі терп лть нужду, по миру товчуться,
І все їм не в лад приходить, за що не візмуться.
До когож ласкава ця доля лукава,
Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава.

«Струни.»

7