Ось сонечко зійшло і світить нам, і гріє,
І Божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген хмара бовваніє, —
Та хмара надулась і річ таку гуде:
«Що вже мені це сонце надоїло!
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся — воно таки блищить.
Я полечу йому на зустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить!»
Дивлюсь — і хмарами пів неба замостило,
На сонечко, мов ніччю, налягло…
А сонце вище підпливло
І хмари ті позолотило.
На ставі пишно лебід плив,
А гуси сірії край його поринали.
«Хіба оцей біляк вас з глузду звів?» —
Один гусак загомонів:
«Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
Ми попеласті всі, а він один між нас
Своє пиндючить піря біле!
Колиб ви тільки захотіли,
Щоб разом, стало-бить, вся беседа взялась,
Миб панича цього як-раз перемастили.»
І завелась на ставі геркотня,
Гусине діло закипіло:
Таскають грязь і глей зо дна
Та мажуть лебедя, щоб піря посіріло.
Обмазали кругом — і голос трохи стих…
А лебед плись на дно — і випурнув як сніг.
В далекій стороні, в якій, про те не знаю,
Мабуть в Німеччині, а може і в Китаю,
Хтось разом оженивсь на трьох жінках.
«Струни».
8
