Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/125

— 115 —

Щоб грішнику тому всіх трьох жінок віддать:
 Народ сміявсь і всі були в заботах,
 Що раду перевіша цар,
Аж завтра дивляться, а та погана твар,
Той грішник сам себе повісив на воротах.

Дядько на дзвіниці.

 І зліз мій дядько на дзвіницю
 Та, знай, гука: «Оце кумедія яка!
«Всі люди на землі, мов ті перепелиці:
«Здається, більший з їх не більше пятака.
 «Гай, гай! якіж вони дрібненькі!
 «Так ось коли я їх, як треба, розібрав!»
А, мимо йдучи, хтось на дядька показав
 Та, далебі, мене спитав:
«Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?

Українська мелодія.

»Ні, мамо, не можна нелюба любить!
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти!
Хай лучше я буду весь вік дівувати!»
— Хібаж ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора.
Як очі закрию — що буде з тобою?
Останешся, доню, одна, сиротою!
А в світі якоє життя сироті?
І горе, і нужду терпіти меш ти,
Я, дочку, пустивши, мовляв, на поталу,
Стогнать під землею, як горлиця стану.»
О, мамо-голубко, не плач, не ридай.
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу....
Ти будеш весела, одна я заплачу!»
Ген там, на могилі хрест чорний стоїть,
Під ним рано й вечір матуся квилить:
«О, Боже мій милий! що я наробила!
Дочку, як хотіла, із світа згубила!»

---

{{rh|||8*}