Перейти до вмісту

Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/133

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 123 —
Верховинець.

 Верховино, світку ти наш!
Гей, як у тебе тут милої
Як ігри вод, плине тут час,
Свобідно, шумно, весело.
 З верха на верх, а з бору в бір
 З легкою в серцю думкою,
 В чересі кріс, в руках топір,
 Буяє легінь тобою.
 Ей, що ми там Поділля край?
Нам полонина — Поділля,
А бори — степ, ялиця — май,
А звіра голос — весілля!
 Не вабить нас баришів лесть,
 Колиб лиш порох та цівка,
 У Бога світ, у людей честь,
 Та овець турма, сопівка.
 Та колиб пирс лід з хребта від
І ведмідь шибнув лісами,
Завіяв юг, заграв Бескид,
Черемош гукнув скалами:
 То ми то час, то ми то піснь,
 Молодче, ну же в розтвори!
 Овечці сплав з кучерей пліснь
 І далі, далі на гори!
 Літом цілим, би ніч, би день.
Хлопці гуляють там наші,
Свобідна там вода, огень,
Доволі ліса і паші.
 Там пан не клав ланцюгом меж,
 Ворог не станув стопою, —
 Буйная там землі одеж,
 Плекана пісней росою.
 Там то бренить тримбіти звук,
Щебече любо сопівка;
А як звіря завиє гук,
В челюсти плюне му цівка.