Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/146

— 136 —

З чорнобривим сиротою,
 Та не воля моя!
 Батько - мати не сплять,
 На сторожі стоять,
Не пускають саму мене
 У садочок гулять!
 А хоч пустять, то з ним,
 З препоганим старим,
З моїм нелюбом багатим,
 З моїм ворогом злим!

---

Ой люлі, люлі, моя дитино,
 В-день і в-ночі...
Підеш, мій сину, по Україні,
 Нас кленучи.

Сину мій, сину! Не клени тата,
 Не помяни!
Мене прокляту: я — твоя мати, —
 Мене клени!...

Мене не стане, — не йди між люде, —
 Іди ти в гай:
Гай не спитає, й бачить не буде, —
 Там і гуляй!

Найдеш у гаї тую калину,
 То й пригорнись!...
Бо я любила, моя дитино,
 Її колись.

Як підеш в села, між тії хати,
 То не журись:
А як побачиш з дітками матір,
 То — не дивись!

---

Ой чого ти почорніло,
 Зеленеє поле?
— Почорніло як од крови
 За вольную волю.
Круг містечка Берестечка,
 На чотири милі,