Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/204

— 194 —

Нічліг.

Звізди по небеснім граді
І по одній і в громаді
Як то любо засияли,
Де жовняре спочивали.

Но як збліднут тихо зорі,
Світле сонце зійде д горі,
Хто тогди нам бідним скаже,
Де котрий з нас нині ляже?

Де хто ляже, Божа воля, —
Є де спати, много поля,
Є де голов приклонити,
А зірниці ймут світити.

Поклін.

Співанка.

Гей по горі, по високій тройзіль постелив ся;
з України до дівчини козак поклонив ся.
Поклонив ся козаченко з коня вороного:
Нагадай си моя мила мене молодого.

А в неділю рано, рано дівча ся вмивало,
Тай русою та косою личенько втерало,
Утерало біле личко, утерало брови:
Немаж мого миленького, нема вже розмови.

Не плач мила, не плач серце, не плач чорні очи,
Ой, маюж я розмовоньку аж до пізна зночи,
Ой, маюж я розмовоньку, ой маюж я милу:
Висипано надо мною високу могилу.

Сестра.

Ні зазуля в лузі затужила.
Ні пташка в тузі голосила,