Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/146

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана


Ти плакала, — ясні перлини
Бреніли на ясних очах,
І плакали пишні троянди,
И ридав соловейко в кущах.
І з кожною тою сльозою
Край ніг моїх в темнім гаю
Світляк самоцвітом займався,
І небо ронило зорю…

 

 
ЗАСПІВ.

Гей, вставайте, пишні джури!
Ясні шати уберіть:
Співаки, беріть бандури,
До мого намету йдіть!
Кликачі, сідлайте коні;
Коні вірні та прудкі,
Причепляйте ви до броні
Сурми срібні та дзвінкі!
Їдьте битими шляхами,
Світлий день і темну ніч,
Над лісами, над степами,
Кличте всім великий клич.
Ви збірайтесь, пишні гості,
Під роскішний наш намет:
Ми на княжому помості
Бучний вдаримо бенкет!
Давні струни в нас ся мають,
Що лишили нам діди,
В нашій кінві пак заграють
Володимирські меди.
І та кінва мусить бути
Так велика і важка,
Як широка наша слава
І як доленька тяжка.
Скрасим ми чоло квітками,
Пісню вільну утнемо
І налитії медами
Чарки вгору знесемо.