Важко плуг скрипить у чорній скибі,
І квітки зітхають у сконанню...
Серце рвесь, уста німі, мов риби,
І душа вглубляєсь в люту рану.
А ти йдеш з сівнею й тихо сієш
В чорні скиби й незарослі рани
Нове сімя, нові надії,
І вдихуєш дух життя румяний.
Земле моя, всеплодючая мати,
Сили, що в твоїй жиє глибині,
Краплю, щоб в бою сильніще стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить,
Чисту любов!
Дай і огню, щоб тим словом налити,
Душу стрясать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити,
Вічну дай страсть!
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським призирством, ніби струпом вкритий!
Твоїм будущим душу я трівожу.
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?
