Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/223

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
ПО ТУЧІ.
 

Шумом грається бір, шумом ломиться ліс,
Шум колише дерева на горах,
В дебрах стогне ріка, розревілась, як біс,
Котить звали каміння на зворах.
По верхах хмари йдуть, десь далеко ревуть
Дикі стада за гомоном бурі,
На шпилі лісові вже проміння падуть
І золотяться мраки понурі.
Пролетів ураган і вертає спокій,
А ізломаний дуб над рікою,
Переможений, стогне у хвилі мутній:
„Все стоїть, а я впав у тім бою!“

 

 
ОЙ, ЩЕБЕЧУТЬ СОЛОВІЇ…
 

Ой, щебечуть соловії,
Розвиваються лелії,
Квіти сиплються з вишень;
Пара голубів туркоче,
Наче слухати не хоче
Соловейкових пісень.
Ой, туркоче, буркотає,
Одно одне обнімає —
Обсипає з гилля цвіт,
І цілується з собою,
Сад жемчужиться росою,
Усміхається весь світ!…
Сад жемчужиться росою,
Як хожу я із тобою,
Як хожу я ніч і день;
Нам щебечуть соловії,
Розвиваються лелії,
Квіти сиплються з вишень…