Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/297

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
ЯК ВЕЧІРНЬОЮ ОТРУТОЮ…
 

Як блески сонця втомляться,
Розстелить темінь ризи,
В душі моїй розломляться
Кришталеві призи.

Перлистих сльоз намистами
Завагоніють роси
І чисті дня приноси
Згорять вогнями жовтолистими.

Як сумерк вниз нахилиться,
Снувати стане сонне,
Тоді моє невгомонне
Розплачеться, розквилиться.

І піснею заснутою
Самотність серце стисне,
Як вечірньою отрутою
Цвіт папороті блисне.

 

 
ЯК СВІЧАДА.
 

Я на вас, я на ваших очей сліпоту
Розпалю стосоттисячні блиски.
Я з погорди болючих бичів наплету
На гельотів рабів від колиски.

Я розвію, спалю вашу вялу печаль,
Ваші згорблені спини розігну.
Я скую з мого блеску невблагану сталь,
Громом радости в очі вам мигну.

Не для вас. Через ваші несплямлені чада
Заповіт я оставлю короткий:
Я поставлю блискучі мечі, як свічада,
Перед вас, перед ваших бажань недоплодки.