Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/39

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 27 —
СТЕП.

Гей ти степ широколаний,
Мій килиме сріблотканий!
Розпростерся ти широко,
Що не скине й орле око
Твоє займище безкрає!

Гей, повідай бо, мій раю,
Де краса твоя розкішна,
Сива тирса срібно-пишна,
Що коневі колись крила
Круті перса, й гомоніла
Мов та хвиля в синім морі
З буйним вітром на просторі?

Та повідай ще, де славні
Наддніпрянські твої плавні,
Те таємне, несходиме
Царство звіра незміриме,
Твій Великий Луг — розділля,
Предковічнеє привілля,
Що у йому усіх нетрів
Не сходили тури й вепри?

А гайки де чарівнії,
Що річки твої бистрії,
Мов віночки закрашали,
Та дівчаток спокушали
Холодком своїм темненьким,
На розмову із миленьким?


А зімовники одинці,
Що ховались од ординців
У балках твоїх пригожих,
Де чумаченьки захожі
З України прилучали,
Одпочив собі держали?