Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/41

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 29 —


Оттак вони пишні, усякому втішні,
Мир в серце людське подають,
А люде не знають і гадки не мають,
Як сльози в ночі вони ллють.

Чогож то їм шкода? Аджеж і урода,
 І розкіш і шана їм є…
Не люба їм шана у гордого пана, —
 Їм краще убоге своє,
Їм краще у бідній країні їх рідній
 За панську ту ласку здались
І спека пекуча і вихор летючий,
 Що їх опалили колись.

Так ти, моя крале, з далекого краю,
 Неначе лелії мої:
Здається й на волі, у шані і холі,
 Та все бо не в ріднім краї.
Твій погляд ясненький, твій сміх веселенький
 Та щирая ласка твоя
Усіх нас єднають, усіх нас вітають,
 Як тихая з неба зоря.
Поглянеш із боку (нехай бо — нівроку!)
Тай скажеш: „Життя тобі — рай;“
А всеж твоя втіха — поплакати зтиха,
 Згадавши веселий свій край.

 

 
ПО ВЕСНІ.

Не співай по весні,
Соловейку, мені,
Сидячи у бузку на тичині,
Про щасливії дні,
Що мов наче вві сні
Задля мене минулися нині.

Не багато щось їх,
Днів щасливих отсих
На свойому віку їх зазнаю;