Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/47

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 35 —


Він к ворогу не меча простягає,
А подає масличну вітку він;
Науки, праці коругов здіймає
Та згоди — щастя спільного почин.

Як судитьсяж йому здобути перемогу,
Не з гуком сурем прийде він к меті,
І не квітки йому вкриватимуть дорогу,
Чоло не лаври гордії, густі,

Ні! Переможець зійдеться з братами
На стежках тихих в рідному краю,
Лідіймеж високо, з щасливими сльозами,
Повиту терном голову свою.



Перед блакитним морем.

Перед блакитним морем в світі яснім
Стоїть дівчина молода;
Між лаврів, олеандр, в гурті прекраснім
Про що хорошая гада?

Їй спомянувся хуторець убогий
В далекій рідній стороні:
Там степ німий простягся геть розлогий,
Неначе спить у тяжкім сні.

Край хуторця самотная криниця,
Вода тихесенько бренить;
Самотная схилилася вербиця,
Спустивши кучері стоїть.

Дівчина кинулась, зорить довкола —
Десь близько пісня прогула!...
О, як же схожа тая баркарола
З піснями хутора була.


3*