«Та ще не світ, та ще не світ,
Та ще не світає,
Та хитрий москаль запорозьку землю
А кругом об'їзджає.
Ой, об'їхавши запорозьку землю,
Та став степ межувати;
Ой, став городи, панські слободи
По річках сажати».
Народня пісня[1].
Останній Кошовий Отаман Січи Запорозької, Петро Кальнишевський, бачив, що для того, щоб Україна могла визволитися з під Росії хоч в майбутньому, треба останню її силу — організоване українське війско, Запорозьку Січ — зміцнити. Він вважав необхідним вивести Січ з станової окремішности, в якій вона до того часу перебувала, перетворити військо в державний організм[2].
П. Кальнишевський з гуртком однодумців мав цілий план відродження української держави, до переведення якого в життя й приступив.
Він почав з колонізації запорозьких степів, дурно роздаючи землю селянам-українцям. За десять літ свойого отаманування Кальнишевський заселив великі простори і збудував кілька сот сел.
В кожному селі коштом січового скарбу було поставлено церкву й школу. На Катеринославщині за його часів шкіл було в три рази більше, ніж через сто років, коли там заводилося земство. Дбав він також про розвиток хліборобства, промисловости, ремесла, торгу. Крім того, він мав на меті, використовуючи гайдамацький рух, приєднати визволені повстанням українськи землі до Запорожжя.
Про такі наміри Кошового російський уряд довідався ще до того, як російське військо вдавило Коліївщину, але обставини не дозволили йому тоді ж ліквідувати Січ. Пугачовський бунт та турецька війна, в якій необхідна була допомога Запорожців, відсунули на де-якій час введення останніх рахунків Росії з Україною[3].
В літі р. 1775, 5 червня, 40 тисячна російська армія, в склад якої входили і 13 полків донських козаків, облудою захопила Січ. Росіяне спалили й зруйнували всі оселі козацькі, а скарб і все майно січове розграбували. Навіть церкву вони не помилували: всі святощі церковні були покрадені, ікони пообдирані. Кошового Ота-
- ↑ М. Драгоманів, та ж сама праця, розділ I, ст. 71.
- ↑ Державна традиція не вмерла на Запорожжі, і січовики при кожній нагоді висували її наперед. Так наприклад, в Законодавчій Комісії р. 1767 в той час, як донці, уральці, терці говорили про необхідність зазначення в законі прав козацтва, як вільного стану (сословія), згадували про «древнія обыкновенія» військ в обсягу управління, «про привілеї», а не про політичні права козацьких країв, не про автономію їх, — представник Січи, Скапа, рішуче висовував історичні права Запорожжя, яко республіки, і зобов'язання російського уряду. (С. Г. Сватиковъ. «Россія и Донъ». Вѣна. 1924. ст. 198 і 202).
- ↑ В. Антонович. «Коротка історія козаччини». Коломия. ст. 207–290.
