Сторінка:Сінкевич Г. Огнем і мечем т. 1.djvu/70

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 69 —

кали що вечера і ждали на поворот князя. Тимчасом намісник представляв що найблизшим товаришам пана Льонґіна Подбіпєнту, котрий, маючи солодку вдачу, відразу зєднав серця всїх, а показавши до того при пробах з мечем свою надлюдську силу, здобув собі рівночасно загальне поважанє. Оповідав він вже кільком про свого предка Стовейка і про три голови, не оповідав лишень про свій обіт, щоби не наразити ся на жарти. Особливо припали собі до вподоби оба з паном Володийовским, мабуть тому, що оба мали дуже чутливі серця і вже по кількох днях ходили разом на мійські вали, щоби разом зітхати, оден до зірки, що була трохи за високо, щоб її дістати, себто до княжни Анни, — другий до незнаної, від котрої дїлили єго три нестяті голови.

Володийовский навіть намовляв пана Льонґіна до драґонів, але Литовець постановив собі конечно записати ся під панцирний стяг, щоби служути під Скшетуским, тимбільше, що довідав ся в Лубнах на велику втїху, що всї єго мають за знаменитого лицаря і за одного з найлїпших княжих офіцирів. А власне в хоругві, котрої поручником був Скшетуский, отворив ся ваканс по пану Закшевскім, з прізвиском ”Мізерере меі“, (змилуй ся надімною) що вже від двох тижнів лежав безнадїйно хорий, бо від вогкости поотвирали ся єму всї рани. До любовної жури намісника прилучив ся єще отже і смуток з причини грозячої страти старого товариша і досьвідченого друга; пересиджував що дня довгими годинами коло єго ложа і потїшав, як умів, покріпляючи єго надїєю, що єще не оден похід разом відбудуть.

Але старець, не потрібував потїхи. Конав собі весело на твердім жовнїрськім ложу, обтягненім кінською шкірою, і глядїв з усьмішкою на Розпятє, завішене над ліжком. А Скшетускому відповідав:

— Мізерере меі, мосцї поручнику, вже я собі іду по свою небесну заплату. Моє тїло таке дїраве від ран, що побоюю ся, щоби сьвятий Петро, що є Божим маршалком і наглядає за порядком в небі, не відігнав мене від брами через таку подїравлену сукману. Але єму скажу: ”Сьвятий Петрусю! заклинаю тебе на Мальхусове ухо, впусти мене, бо сеж прецї погани так менї попсували тїлесні шати… мізерере меі! а як сьвятий Михаіл буде робити яку виправу на пекольні сили, то старий Закшевский єще придасть ся.“

Отже поручник, що як жовнїр тілько разів оглядав смерть, не міг стримати слїз, слухаючи сего старця, котрого скін був подібний до по-