мусїв іти до сповіди, а опісля через три дни не показував ся в замку, доки горячими молитвами не повідганяв лихих покус.
Тимчасом минуло десять днїв, а Ржендзяна не було з поворотом. Наш пан Ян похудїв з очікуваня і так помізернів, що аж Гануся Божобогата почала випитувати ся через послів, що з ним є — а княжий лїкар, Карбонї, записав єму якусь дриякву від мелянхолії. Але єму бракувало иньшої дриякви, бо днем і ночию думав про свою княжну, і почував щораз сильнїйше, що се не жадне хвилеве бажанє загнїздило ся в єго серци, але що се любов, могуча і велика, котра мусить бути заспокоєна, бо инакше розсадить людську грудь, як павутину.
Отже легко уявити собі радість пана Яна, коли досьвіта одного дня війшов до єго кватири Ржендзян, заболочений, змучений і змізерований, але веселий, очевидно вертав з добрими вістями. Намісник побачивши єго зірвав ся з ліжка і прибігши до него, хватив за рамена і крикнув:
— Лист маєш?
— Маю, пане. Ось він тут.
Намісник вирвав і почав читати. Довго сумнївав ся, чи єму Ржендзян привезе лист, бо не був певним, чи Єлена вміє писати. Женщини на пограничах не бували учені, а до того Єлена виховувала ся межи простаками. Але видно єще батько научив єї писати, бо написала довгий лист на чотири сторони паперу. Не уміла она вправдї висловлювати ся реторично, але писала впрост з серця, як слїдує:
- "Вже я вацьпана нїколи не забуду, вацьпан мене скорше, бо чую, що є і нестаточні межи вами. Але коли прислав єсь умисно післанця тілько миль дороги, то видно, щом тобі мила, як і ти менї, за що дякую з цїлого серця. Не думай також вацьпан, щоби се не було проти моєї скромности, писати тобі про сю мою любов, але знать вже лїпше правду сказати, як збрехати, або єї укривати, коли в серцю дїє ся що иньшого. Випитувала ся я також імц. Ржендзяна, що поробляєш в Лубнах і які є обичаї на великім дворі, а коли менї почав оповідати про уроду і красу тамошних панянок, том мало не заплакала з великого жалю…"
