Маруся (б'є по руці). У-у, гидкий! Пху! геть! а то як штовхону, то й ноги задереш. (Витирає об плече підборіддя).
Іван (падає од сміху на стулець і береться за живіт). Ой, пропаду!..
Микола Лукич. Хи-хи-хи… (Шкандибає слідком за Марусею). Мань-мань-мань…
Іван. Хіба ти не бачиш, Марусько, — він закохався в тебе. (Регочеться). Пайдить же тобі: всі троє липнуть, як мухи до меду.
Маруся (до Миколи Лукича). А щоб ти сказився, смердючий! Витри ротяку, иш (показує йому на рот), аж слина з рота… Пху!
Микола Лукич (витирає рукавом рот). Хи-хи-хи…
Маруся (перекривляє, зморщивши видок). Хи-хи-хи! Й слова вже не промове, а лізе… (Переміняє тон) Голубе сивесенький, ти мабуть кохаєш мене? (Підходить до його і вдає з себе ласкаву й закохану).
Микола Лукич (радіє, як дитина). Хи-хи-хи…
Маруся (гладить його по лисині рукою). Кохаеш? А, соколе ясний. Ось тривай! я закрию лисину, — зовсім козак будеш. (Підвязує його ганчіркою, як хусткою; нарешті відступає, береться руками в боки й пританцьовуючи співає перед ним):
Покохала полковника,
Великого пана,
А він, старий, без мундера,
Ще й сорочка драна.
Іван. Хо-хо-хо!… Ой, пропаду! (Схиляється од сміху на стіл; щітка падає й зачіпає старого по спині. Він скаженіє, повертається до Івана й піднімає однією рукою костур, щоб вдарити його. Іван хутко схоплюється, хапає щітку й тікає, на другий бік кімнати. Старий з мурчанням і сопінням шкандибає за ним, силкуючись дістати його костурем. Іван перебігає на другий кінець і стає в оборонну позу. Маруся регочеться аж падає).
Вікторія Францовна (входить з передньої; за нею
