Тихий липньовий вечір. Двір, посипаний жовтим піском. Просто — сад. Ліворуч — веранда; праворуч — де-кільки гіллястих старих осокорів; під ним — ореля, далі, до саду, дві садових лавки.
Іполіт Миколаєвич і Ліна сидять і тихо гойдаються на орелі. Посеред кону Серж муштрує молодого сетера. Всеволод сидить за столом на веранді і пиляє лобзиком рямку; він зрідка кидає погляд на батька і жінку. За садом чути, як робітники купаються й вигукують: у-ух! а-а! і т. и., а другі співають пісню: „Ой, із-за гори та буйний вітер віє”. Смеркає. Здалека доноситься кування зозулі.
Іполит Миколаєвич (приспівує робітникам). Ой, там удіво-о-онька та й пшиниче-е-е-еньку сіє… Ой, там удівонька та й пшениченьку сіє… Ти хотіла-б бути удівонькою, Ліно?..
Ліна. Гм…
Іполіт Миколаєвич. Що?.. Звісно, не з юрмою дітей на шиї, а молодою, повною жадоби на життя, пишною королевою з цілим роєм поклонників, мов планида з сопутниками. Вони, не вгаваючи, сипали б на тебе, мов із рогу достатків, милощі, зітхання, молитви?.. Хохіла-б?
Ліна. А хіба добре бути удовою?
Всеволод. Ти, тату, вигадав-би иншу тему для розмови.
Іполіт Миколаєвич. Мовчи, мовчи, дурашка! пиляй отам собі.
Серж. Гектор! назад!… Гектор!!
Іполіт Миколаєвич (до Ліни). Питаєш, чи добре?.. А ти як гадаєш? І старі, й молоді, мов перед богинею, клали б перед тобою й заміри, й надії, навіть життя…
